Шизофренічно-гротескні п’єси київського художника Леся Подерв’янського відомі вже не першому поколінню українців:«Гамлет», «Павлік Морозов (епічна трагедія)», «Герой нашого часу» та інші сповнені ненормативної лексики тексти почали поширюватися в магнітофонних записах ще за пізнього СРСР.
Згодом ці твори були випущені у брошурах, викладені в мережі й розтягнуті на цитати. Тепер 58-річний автор разом з Андрієм Крітенком, німецьким режисером з українським паспортом, взявся вивести свої фантасмагоричні видіння на справжню сцену.
Класика й модерн
Перед початком інтерв’ю Андрій Крітенко перевертає текстом донизу грубенький стос паперів, що лежать на столі. Видно, що надруковане в багатьох місцях покреслено або, навпаки, дописано ручкою.
У. Т.: Це «Павлік Морозов»?
А. К.: Це екстра-текст.
У. Т.: Тобто саму п’єсу для сцени переробили?
А. К.: Ще й як.
У. Т.: Як узагалі виникла ідея винести це на підмостки?
Л. П.: Насправді ця ідея не наша. Звичайно, вона могла виникнути і в нас, але мало що нам може спасти на думку. Для реалізації в нас просто забракло б можливостей. Тому треба сказати так: ідея постановки належить нашому другові й соратникові Анатолію Димчуку. Це бізнесмен і галерист, він мешкає в Одесі й має там галерею, збирається відкрити одну і в Києві… Якось за пляшкою ми ідею обговорили і вдарили по руках.
Я при цьому сказав, що працюватиму тільки з Андрієм. Бо, по-перше, ми друзі, а я товаришую лише з талановитими людьми. А по-друге, ми з ним уже працювали, і для мене це завжди було як свято (1993 року Подерв’янський створив для постановки Крітенка «Оргія» за Лесею Українкою оформлення, за яке отримав премію «Пектораль». – Ред.).
А. К.: Я теж погодився одразу. По-перше, якби Лесь сказав «пашлі, грабаньом сбєркасу», я й то пристав би на пропозицію…
Л. П.: Аналогічно!
А. К.: Крім того, п’єса «Павлік Морозов» найближча, як на мене, до моєї улюбленої «Вакханки» Евріпіда. Я не проводжу, звичайно, прямих паралелей – це було би просто глупством. Але колізії, лінії, мотивації… З погляду архітектоніки, як на мене, тут багато спільного.
У. Т.: Я чув, на сцені крім акторів буде великий екран, якісь відеоінсталяції…
Л. П.: Річ у тім, що рішення продиктовані приміщенням. Це буде зала «Кінопанорами», і ми її вибрали саме тому, що там є величезний екран. Але він у жодному разі не буде частиною декорацій, а спілкуватиметься з акторами, на нього покладається дуже велика роль.
А. К.: Це не якісь загравання із сучасними способами передачі інформації. Екран житиме своїм життям. Утім, усього ми вам усе одно не скажемо, сюрпризи розкривати не в наших інтересах.
У. Т.: Словом, ми побачимо не те, що звикли читати як епічну трагедію «Павлік Морозов».
Л. П., А. К. (хором): Не зовсім те. Зовсім не те.
А. К.: Зрештою, постановка п’єси для читання – це і є авторське читання. А в нас буде постановка п’єси як такої.
У. Т.: Ви назвали б цю постановку створеною на злобу дня?
А. К.: Зовсім не назвав би. Тому я й згадав про «Вакханок». Нині ж частенько беруть класичні тексти й намагаються їх модернізувати. А тут інша річ: класика з модерного тексту. Як роблять сучасні автори? Вдягають античних героїв у модерні шати, дають їм пістолети якісь…
Л. П.: …А в нас дуже органічно сплітаються антична міфологія й міфологія совка. І з’ясовується, що дистанція між ними не така вже й велика.
А. К.: Річ у тому, що в цих текстах є міф. Якщо ви уважно прочитаєте того самого Евріпіда, зрозумієте, що такі тексти мають дуже серйозний відгук у душах сучасних людей.
Л. П.: До того ж якби мене справді цікавила тільки злоба дня, то цих п’єс уже давно ніхто не пам’ятав би. Але дивна річ: їх сприймають навіть ті молоді люди, які народилися за незалежної України й нічого не знають про совок.
У. Т.: Проте ці п’єси містять цілком «рідні» нам архетипи. Коли читаєш про літературознавця Івана Опанасовича Харченка, одразу згадуєш власний гуртожиток…
Л. П.: Ну у випадку Івана Опанасовича важливо, що до нього приходить Чорт. Це ж інтерпретація розвитку Фауста!
А. К.: А Фауст – теж архетип.
Армія корисна митцям
У. Т.: Чи правда, що першу п’єсу ви написали в радянській армії?
Л. П.: Було, було. В армії взагалі було чудово, бо коли я зрозумів, що опинився в центрі абсурду, грубо кажучи, в божевільні, відчув, що треба робити, як Швейк у психлікарні. Якщо пам’ятаєте: «У божевільні було дуже весело: всі казилися, лазили рачки і дерлися на стіни. І Швейк казився разом з усіма». Так і в армії: якщо ти в божевільні, поводься, як нормальні хворі. Інакше просто не можна.
Я тоді також зрозумів, що армія дуже корисна творчим особистостям. Бо звичайній людині там нічого робити, для неї це втрачені роки. А ось творча отримує те, що я називаю нестандартним мисленням. Коли товариш капітан каже: «Ти шо, нє знаєш, шо в арміі круглоє тащат, а квадратноє катят?» – оце, на мою думку, і є навички нестандартного мислення.
У. Т.: Театр абсурду, як на мене, присутній і в нашому повсякденному житті.
Л. П.: Все одно з радянською армією це порівняти не можна.
А. К.: А чому ви сучасне життя називаєте театром абсурду? На мій погляд, усе настільки заплановано, і вивірено, і розподілено на складові… Усі ж розуміють, хто чим займається, просто, може, не говорять про це.
А взагалі в абсурді є своя логіка. Я колись мав честь грати в п’єсі «Чекаючи на Годо» і зрозумів: моя роль абсолютно логічна, й логіка ця дуже жорстка.
У. Т.: А в п’єсах Подерв’янського є жорстка логіка?
А. К.: Безумовно.
У. Т.: Ви постійно наголошуєте, що є художником, а література для вас – лише розвага…
Л. П.: Якщо щось є справжнім, то це завжди розвага. Те, що робиться надто серйозно, як правило, непрофесійне. А професійне – то зазвичай забавка.
У. Т.: Які ще практикуєте розваги, крім написання п’єс?
Л. П.: Власне життя (красномовно мовчить).
У. Т.: Наскільки персонажі ваших творів змальовані вами з власного життя?
Л. П.: Я просто маю непогане око й добре вухо. Вмію спостерігати й виокремлювати з побаченого головне. Звичайна людина пройде і не запам’ятає, а в мене все зберігається. Причому це стосується і образотворчого мистецтва, і літературних текстів… Воно може вистрілити, а може й ні – це дуже важко вербалізувати. Це відбувається саме.
Почуватися гідною людиною
У. Т.: П’єси – розвага, а на життя ви заробляєте картинами. Добре продаються?
Л. П.: Ну хотілося б краще, але нічогенько. Останнім часом якось пожвавився арт-ринок в Україні. Раніше його просто не було, мусили багато їздити, виставлятись – усі художники так робили, не тільки я. Тепер же багато хто охолонув до таких поїздок. Це ж великий клопіт, тепер покупець є і тут.
Який саме покупець? Це різні люди. Принаймні з мого досвіду. З одними я навіть товаришую, а інші промайнули набігом. Приїздять на дорогому авто: «Показуйте». Я показую. Добре, кажуть, ми вам зателефонуємо завтра. Справді, телефонують чітко у визначений час і кажуть: ми вибрали ту картину, яка більша й дорожча. І більше я їх ніколи не бачу…
У. Т.: Є популярна думка, що люди з товстими гаманцями в принципі не розуміються на мистецтві…
Л. П.: Та насправді на мистецтві, й на живописі зокрема, не знається ніхто. За винятком вузького прошарку людей, які називають себе художниками, та ще небагатьох людей, які мають до того природний хист.
У. Т.: Чому ж тоді люди взагалі купують живопис?
Л. П.: Не знаю. А чому люди ходять у басейн? Разом з тим Лувр переповнений людьми, які дивляться не так на роботи, як на етикетки. Або взяти оперу – багато хто відвідує її, але насправді нічого не розуміє. Я це стверджую абсолютно авторитетно.
У. Т.: Тобто так званий духовний рівень широких мас насправді підвищити неможливо?
Л. П.: Я говоритиму тільки про живопис. Має бути Божий дар сприйняття цього мистецтва. Якщо говорити про «покращення світу» загалом, то в історії було багато діячів, які робили це. І нічого доброго з цього не вийшло.
У. Т.: А, скажімо, Помаранчева революція, яку ви активно підтримували, хіба теж не була спробою «покращення світу»?
Л. П.: Нічого подібного. То була просто реакція людини, у гідність якої плюнули. Не більше й не менше. Можна було лишатися вдома і почуватися бидлом, а можна було вийти на вулицю й почуватися людиною гідною.
У. Т.: Тоді йшлося не просто про вихід на вулицю. В одному з інтерв’ю ви розповідали, що перебували в групі колишніх спецназівців і були готові палити танки, якби вони пішли на Майдан…
Л. П.: Так, була така компанія, до якої входили й деякі мої знайомі. А що ж робити? Коли на тебе їде танк, його треба палити. Є такі прості речі: якщо влада стріляє по народу, вона автоматично втрачає легітимність і народ отримує право стріляти в неї.
У. Т.: Як почувається ваша гідність сьогодні, коли політичні лідери того Майдану все провалили?
Л. П.: Це їхні проблеми. Для мене головне, як я поводжуся в цій ситуації. Я за них не відповідаю, з моєю гідністю все нормально.
У. Т.: Ви згодні з думкою про те, що нових Майданів уже не буде?
Л. П.: Я в Україні бачив дуже багато Касандр, і всі вони влучали пальцем у небо. Тому не брався б нічого пророчити.
Загалом якщо вже скиглити про те, як усе погано, то треба мати якусь порівняльну шкалу скиглення. Часом варто озирнутися назад і згадати, що в нас колись було. Якщо зараз у нас Янукович і «Танці з зірками», то раніше ж узагалі був Льончик і «Лебедине озеро». Причому на всіх каналах, а їх налічувалося аж три. Або коли хочеться пива, треба було оббігати півміста й вистояти в довжелезній черзі… Я ж усе це пам’ятаю.
У. Т.: Отже, ви оптиміст?
Л. П.: Не думаю, що я оптиміст чи песиміст. Я ці емоції фільтрую й намагаюся бачити речі такими, якими вони є.
У. Т.: Багато хто намагається, ось тільки не у всіх виходить. Можливо, для цього є якийсь спеціальний рецепт Подерв’янського?
Л. П.: Треба просто тренуватися і займатися медитацією. Тоді кількість переходить у якість.
У. Т.: А як часто ви сідаєте й медитуєте?
Л. П.: Я стою. У мене стояча медитація. Від 20 до 40 хвилин майже щодня.
Джерело: http://tyzhden.ua/Culture/20725
Матеріал друкованого видання
№ 15 (180)
від позавчора
Фото: Анастасія Подерв’янська
Нагадуємо, що всього планується показати 10 спектаклів протягом трьох місяців. Окрім 16 квітня, покази пройдуть також 30 квітня, 14, 19 і 26 травня, 2, 9, 16, 23 і 30 червня.
