Лесь про свій роман та всяке інше

Цитата. “Они родились в то время, когда развитому социализму пришел пиздец, их родители стойко несли вялое проклятие советской селекции: им не хватило мужества покинуть уютные села (где их родители когда-то ели лободу, а иногда и соседских мальчиков), чтобы стать начальниками, работниками отделов культуры и депутатами, они цеплялись за свои огороды, генетическая память о голодоморе сделала их неудачниками, и свою грусть они передали детям, которые все-таки уехали в город, чтобы стать ментами.

— Тут ніззя употрєблять спіртні напіткі, — сказал старший мент. — Покажіть докумєнти!”.

Ну й стосовно романтики на соломі на тлі гір. Тобто стосовно мистецтва, яке завжди приходить амбалам на допомогу. Ще одна цитата. “На помощь пришло искусство, которое, по определению тех же легендарных чикагских докторов, первично по отношению к бытию. Голливудская индустрия, победившая великую депрессию 30-х, родила Рэмбо, Мэтрикса, Терминатора и их бесчисленных клонов, они оставляли за собой выжженную землю, гору трупов и сладкое чувство победившей справедливости. Они сражались и побеждали в одиночку, им не было равных ни на поле боя, ни перед зеркалом, хотя на самом деле они были просто надутыми мыльными пузырями; Шварценеггер даже не смог разбить кулаком окно автомобиля, за него это сделала механическая рука”.

— Лесю Сергійовичу, довго ви працювали над “Таинственним амбалом”?

— Років зо два.

— Тобто видавцеві довелося почекати обіцянки видати текст якомога швидше. 

— А я сам і видавав. За власні кошти.

— Тобто? Жодне видавництво не спокусилося заробити на потенційно касовій книжці? 

— Я подумав, що краще сам це зроблю. Бо ж деякі видавці мені пропонували такі вже “спокусливі” умови, що я подумав про них: “Ви — кровосісі”. Як казав колись екс-прем’єр Азіров з іншого приводу.

— До речі, “Амбал” у назві роману не такий уже й однозначний образ. Може, знаєте, що “амбал” — це також князь силвенських остяків у XVI ст., це також музична комедія, це також прізвисько одного з персонажів у вигаданому всесвіті. Тобто ого-го скільки підтекстів. 

— Я завжди знав, що амбал — це накачана людина, здоровань. І ось, до речі, тільки з ваших слів щойно і відкрив для себе, що є й інші значення.

— Ваш роман на перетині української та російської мов. Хоча російська мова, безумовно, домінує. 

— Так, російської мови — більше. І я передбачав, що будуть такі запитання. Тому в передмові написав, що автор — не письменник, і він оперує словами як фарбами. І для мене якраз дуже цікаво, коли одна мова виникає на якомусь певному тлі, це як червона фарба на зеленому. Ось такі речі мене дуже цікавлять.

— Послухайте, деякі критики в “Таинственном амбале” вже побачили певні алюзії навіть на Дена Брауна, коли йдеться саме про “таємне”.

— Та не дай Боже! Ден Браун? Та я прочитав у нього лишень одну сторінку — і викинув ту книжку на смітник. Порівняння з Деном Брауном — образливе для мене!

—Тоді з ким би ви хотіли, щоб вас порівнювали — саме після виходу цього першого роману? 

— Та не треба мене ні з ким порівнювати! Я сам по собі. Безумовно, для мене цей роман — певний виклик. Якось мені зателефонували і сказали, що чекають на велику форму. А в мене нічого нового нема. А мені кажуть: “Пиши!” І я сказав собі: “Ок!”. І згодом забув про це. Потім мені знову телефонують і перепитують: “Так ти пишеш?” І я здуру ляпнув, мовляв, роман пишу.

Люди зраділи — це ж класно, великий роман! А мені подумалось: “Може, у цьому є певний знак?” Я ж до “Таинственного амбала” ніколи раніше не писав ніяких романів. Отож і сприйняв це більше як спортивний виклик. Сам себе ще раз перепитав: ти можеш це зробити й не облажатись? Адже коли облажаюсь, то мені ж і буде соромно.

— У 2018 р. на українське кіно дають цілий мільярд. Може, є думки щодо екранізації саме цього тексту — за серйозний гонорар?

— Гадаю, нічого не вийде. Такий текст важко екранізувати.

— Якщо хороший режисер, то він екранізує навіть телефонну книжку. 

— Ну якщо хороший! Я вважаю, що треба братися щось значне писати або знімати саме тоді, коли тобі є що сказати. Коли до тебе цього ще не говорили. І коли ти сам знаєш, як це сказати оригінально — так, як до тебе ще ніхто не говорив.

У цьому плані, мені в першому романі було і що сказати, і як сказати. Але зараз я не бачу для себе нових тем і нових викликів. По-перше, багато що я вже сказав, і воно досить легко читається. Людина може легко ковзнути по поверхні тексту, а може в нього й зануритись.

— А як ви ставитеся до рецензій на свої тексти, які для критиків і читачів — контраверсійні, провокативні?

— Рецензент має бути розумнішим за автора.

— Тобто автор має бути дурнішим за критика?

— Різне буває.

— Ну, а ось, уявімо, виникає привабливе фінансове замовлення: написати сатиричну-саркастичну, насичену пейоративною лексикою меніпею про наш теперішній Міхо-майдан. І що би з цього приводу сказав і написав шановний автор? 

— А я би взагалі нічого не казав про це й не писав про це. Бо про це й так усі говорять. Я вважаю, що коли в країні йде війна, то з “ним” треба розібратися десь на коридорі. Аби не робив посеред міста таку х…ню. Ось і все!

Нам усім треба з ними просто розібратися — і наваляти хорошої п…! Тому що влада на це не здатна!

— Отже, попри різні кризові моменти, все-таки ви є прихильником влади, прибічником її позицій, постулатів, ботів? 

— Я, як справжній українець, владу не люблю. Але вважаю, що на даному етапі, коли в Україні йде війна, владу треба підтримати в чомусь доброму, але треба її критикувати за все погане. А вже потім, коли війна закінчиться, — тоді з цією владою і треба розібратися всерйоз, по-справжньому. Але саме під час війни гетьмана не міняють.

— Якось влітку в одному з інтерв’ю ви казали, що українці, на відміну від росіян, ніколи не довіряють владі, з підозрою ставляться навіть до інституту держави, яка повсякчас хоче нас “узути”. А ось в Росії навпаки — їм постійно потрібен “цар-батюшка”. Отже, чи не змінюються ваші погляди саме зараз, коли структурований хаос в Україні майже перемагає? 

— Очевидно, що саме українці мають схильність до самоорганізації. І їм такої централізованої влади, яка є в кацапів, не потрібно. Для українців була би ідеальною швейцарська модель. Але, безумовно, все це передчасні розмови, оскільки під час війни про таке говорити недоречно.

— Ну але завжди доречно говорити про відчуття художника, письменника, який гостро відчуває виклики часу і дещо передбачає як пророк. У вас є свої передбачення стосовно трагічного документального серіалу в нашій країні: маю на увазі саме війну на Сході та війни на інших фронтах? 

— Коли щось народжується, тоді ж щось має й померти. Мені очевидно, що ми, українці, народжуємось. І мені також очевидно, що Росія — помирає.

Такі речі перебувають у тісному взаємозв’язку. І чим швидше Росії настане п…ць, тим швидше все в нас буде розцвітати. Це взаємопов’язано абсолютно. Так побудований світ.

Взагалі, світ так влаштований, що коли одне зникає, то інше з’являється.

І тут не треба бути Кассандрою, і так усі бачать ці процеси.

І, скільки би зараз не було помилок у влади, в держави, я переконаний, що суспільство згодом знайде в собі сили все це виправити і щось змінити на краще.

— Але ж такий серіал довгоочікуваних змін може тривати десятиліттями, тобто вам ще вистачить матеріалу не на одного “Амбала”, але в інших хронотопах? 

— Скільки то все буде тягнутися? Я не знаю. Хоча зараз такий час, що все дуже прискорюється. І може все миттєво змінитись або обрушитися в якийсь один момент.

Ще наприкінці 80-х ми всі жили в “совку”. І я сам вважав, що цей “совок” назавжди. І що ми в ньому як народились, так і помремо. А в 90-х раптом, ледве не за один день, все якось так трапилося… Зник Союз. Хоча “совок”, на жаль, не зник.

Отже, нічого не можна передбачити заздалегідь.

— До речі, а вас цікавить, як людину сучасну, таке модне явище як криптовалюта? Не думаєте, що завтра всі ми прокинемось і опинимося виключно в режимі онлайн — з віртуальними грішми та іншими ласощами? 

— А я ще взагалі не розібрався, що то є. Знаю, що є ця криптовалюта Bitcoin. Отже, я не такий розумний, аби глибоко розуміти, що то воно є.

— А наскільки, взагалі, ви сьогодні активні в мережевому житті, в інтернет-діяльності? Чи в змозі легко відрізнити фейк від інформації достовірної? Бо мені здається, що сьогодні вже ніхто й нічого не може розрізнити в цьому світі — де правда, а де брехня. 

— А я взагалі не сиджу в Інтернеті. У мене навіть комп’ютера нема.

— Тобто ваші рукописи, як у булгаковського Майстра, ніколи не згорять, тому що вони написані від руки? 

— Так, від руки! А потім мої близькі це все розшифровують, друкують. Зате у мене є телевізор, у якому є різні приставки. І я все бачу й знаю. Втім, дуже далекий від Фейсбук, від усього такого. Я не кажу, що то все погано. Просто мені те не дуже цікаво.

— Ну, вибачте, але ж ніхто ж не повірить, що популярний автор далекий від обговорення, наприклад, такого гучного серіалу як “Гра престолів”. Взагалі, серіали вас цікавлять хоча б як потенційного сценариста? 

— “Гра престолів” — гарний серіал! І хотів би покритикувати — та ні за що. Там є одна дуже цікава особливість, яка мене захоплює. Як творча людина, як літератор, я можу передбачити певний перебіг подій у творі. Майже на 100%. А в “Грі престолів” не можу нічого передбачити! Я можу зробити ставки на певного героя, а вже в наступній серії його сценарист прикінчить. Для тих козлів, які пишуть цей сценарій, взагалі немає нічого святого!

— А яке українське кіно останнього часу вас найбільше зачепило? 

— Це досить риторичне запитання. Бо щось я взагалі не пам’ятаю останнім часом своїх походів у кіно.

— Тим часом у вас чимало зустрічей, творчих вечорів, презентацій. Постійно в дорозі, в різних містах України. 

— І торік, і цьогоріч — доволі часто мандрую. Люди телефонують, хочуть, щоби я приїхав, виступив. Такі поїздки якраз і виявляють, що Україна — різноманітна. І навіть місто з лячною назвою Кривий Ріг, куди тільки чорт лисий занесе тільки такого, як я, саме й виявляється нормальним містом із нормальними інтелігентними людьми, з чудовим батальйоном “Кривбас”.

Втім, полярні у мене враження від інтелігентного Кривого Рогу і, наприклад, від Львова, який весь час поринає в якесь своє болото жлобізму, хоча би порівняно з тим Львовом, яким він був ще 10 років тому.

— У чому виявляються такі зміни на гірше? 

— Жлобів стало більше — от
і все.

— А як відрізнити рагуля від жлоба? 

— Це майже одне й те саме. Хоча рагуль — більш вишукане визначення.

— А в Києві жлобів стало більше чи менше, адже сам Київ став “Вавилоном”, як кажуть “панаехали”.

— Я хочу сказати таке. Якби в Києві були тільки жлоби, то тут би ніколи не було Майдану.

— А що думаєте — з позицій інтелектуальності та духовності — про теперішній склад нашого парламенту, який часто і справедливо критикують? 

— Як казав колись товариш Геббельс: коли я чую слово “духовність”, то хватаюсь за пістолет! Там, у парламенті, можливо, й не треба якоїсь особливої духовності та інтелектуальності. Там потрібен простий розум, фаховість. Але зараз там просто зібралося дуже багато людей, про яких моя бабуся сказала б — барани прокляті. Ну, а так, загалом, усе добре.

— Тим часом, і мені це достеменно відомо, серед ваших шанувальників чимало саме політиків.

— Послухайте, наше суспільство вже занадто заполітизоване. Саме наші політики на перших шпальтах — як зірки Голівуду. І, до речі, це одна з причин (у мене є своя теорія), чому в Україні немає хорошого театру. І не буде!

— Цікаво, чому ж його нема і чому ж “не буде”? 

— Тому що для хорошого театру потрібна цікавість соціуму до драматургічної дії. А тут у нас такої дії немає, бо цікавість суспільства закінчується на телевізорі, на політичному житті. Для них це і є головний театр України. Після того, як людина наскрізь просякнута цією політикою, котра з неї капає, як вода з губки, вона вже не сприйматиме об’єктивно й органічно сценічну дію. Отже, якщо в нас і є театр, то цей театр — політичний. І багатьом нашим співвітчизникам іншого й не треба.

— Але ж усі глядацькі зали в Києві — переповнені. На деякі вистави навіть не можна придбати квитків.

— То вони, мабуть, ходять погрітися в театр, бо дома батареї холодні. Або дами вигулюють свої шуби чи сукні. Це теж нормально. Хоча це не має жодного стосунку до суті театру.

— Крім криптовалют і Саакашвілі, ще одна тема, яка активно обговорюється в нашому соціумі, — тема українських співачок, котрі виступають на теренах РФ. До них вороже ставлення, багато галасу. Чи варто, взагалі, приділяти стільки уваги — навіть у інформаційних війнах — саме попсі? 

— Я ж не можу критикувати мій народ за те, що він так робить, за те, що він проти когось воює. Я вважаю, що наш народ має на те право. І якщо народ вважає, що Ані Лорак — бездуховна с…а, яка заробляє гроші в кацапів, ну, значить, може, так воно і є. Я сам не такий, щоб когось критикувати.

— А все-таки, що й кого українському письменнику сьогодні найбільше хочеться покритикувати ?

— Мені особисто завжди кортить критикувати лише одне в нашій країні — безмежний ідіотизм. А так — більш нічого. Бо я досить спокійно ставлюся до життя.

— А в чому цей безмежний ідіотизм найбільше виявляється — в Україні?

— У тому, що деякі люди просто не думають, що вони роблять. Вони безвідповідальні. Коли це просто Вася — то одне. А коли в парламенті приймають дебільні закони — то інше. І саме дебільні закони відкривають шлях корупції. Рагулі відкривають шлях такій корупції, бо вони не мислять інтересами держави.

— А як задушити в собі корупцію? Бо ж зробити це не під силу майже нікому — ні нашим, ні американцям. 

— У мене колись була одна думка… А що коли корупцію в Україні легалізувати? Щоб із кожного хабара та людина, котра дає хабар, і та людина, котра приймає хабар, — обидві платили податок. Тобто податок з хабара. Таким чином ми легалізуємо і корупцію, і податки. <

На мій погляд, це буде дуже вигідна історія. Якщо якесь падло не заплатить податок з хабара, ось тоді йому і тюрма, 100%. І в нас же буде два свідки — той, хто дає, і той, хто бере. І вони писатимуть кляузи один на одного. Спробуй довести, що я не правий.

— Так, може, ми якось реабілітуємо і тему кумівства, яка для багатьох в Україні є злом у справі державотворення. Може, це теж дуже велике щастя? 

— Це ж усе йде ще з давніх часів. Колись це називалося “непотизм”, тобто роздавання різних посад родичам або близьким, незалежно від їхніх здібностей. Це форма фаворитизму. І все те йде від практики, коли римські папи роздавали “своїм” якісь прибуткові посади. Тому навряд чи це вдасться знищити нам. Лажа полягає саме в тому, що нашим теперішнім, як і давнім у Римі, будь-що треба влаштувати свою сім’ю. Хоча серед членів такої сім’ї можуть бути й ідіоти. Власне, за такою схемою працює корупція і в африканських країнах.

— Свого часу ви досить гостро говорили на тему “ленінопаду”, тобто повалення пам’ятників більшовицької епохи. Одні монументи вже знесли. І що робити далі? Енергія ж б’є повсякчас. 

— На місті повалених монументів треба будувати інші. Не має бути порожніх місць. З іншого боку, це лише зовнішня проблема, адже знести монументи легко, а ось задушити в собі “совок” — це лише наша велика шляхетна мета.

— Наразі відчуття новорічних свят. І, мабуть, найабсурдніше запитання, яке можна поставити саме вам, — про найромантичнішу зустріч Нового року з Подерв’янським.

— Я ненавиджу Новий рік! Бо він пов’язаний для мене з постійними дебільними телепередачами, з салатами олів’є, з йолкою, яку нещодавно прославив Янукович. Ось у нас дома є пальма, і я вішаю на неї іграшки. І пальма мені подобається більше, ніж йолка.

— Після роману “Таинственный амбал”, можливо, у вас є плани повернутися до живопису? Чи передбачаються ваші художні виставки у 2018-му? 

— Поки що невчасно про це говорити. Хоча вчасно зізнатися, що після занять літературою тягне саме до пензля. І Марсель Дюшан колись казав, що все, що робить художник, і називається мистецтвом. Яка різниця — фарби чи слова? Хоча різниця все-таки є, адже після слів тягне до фарб, а після фарб — до слів.

— До чого вас тягне зараз? 

— До фарб. Бо щойно видихнув роман.

— Ще перед виходом роману ви казали, що “Таинственний амбал” — про пошук сенсу життя. Знайшли його? 

— Шукаю.

===============

Олег Вергеліс

Редактор відділу культури DT.UA