Нарешті сталося те, про що підсвідомо мріяли ледь не років 30, а свідомо років з 20 – нарешті геніальна п’єса Леся Подерв’янського поставлена на сцені професійними акторами та за його участі в якості сценографа. Цю подію обговорювали ледь не цілий рік, по інтернетах повзли чутки і припущення, публікувалися інтерв’ю, знімалися сюжети
16-го квітня, на прем’єру у київський кінотеатр «Кінопанорама» зібрався ледь не весь бомонд столиці, при чому були не тільки шанувальники літературного таланту митця, а й просто гламурні тусовщики, які потім, під час вистави позорно біжали із залу.
Вистава дійсно вразила, перш за все новим режисерским прочитанням п’єси, та зміною багатьох акцентів.
Блискуче було вирішено проблему авторських ремарок – для цього в п’єсу введено нову діючу особу бога смерті Танатоса, якого блискуче виконав Андрій Середа із «Кому Вниз». Як з’ясувалося, йому навіть не потрібно було реквизиту, достатньо було шкіряного плаща із власного гардеробу. Постать Танатоса не тільки вирішила проблему ремарок, але й органічно доповнила постанову, адже в класичній постанові грецької трагедії (а «Павлік Морозов» написано по мотивам трагедії Евріпіда) має бути персонаж, який описує те що буде відбуватися на сцені, тим самим заповнюючи інтермедії.
Безумовно центральною постаттю вистави став Микола Вересень, який блискуче зіграв генерала Власова. У грі Вересня видно, що постать Власова продумана, пропрацьована і прожита Миколою, що актор не просто грає, а живе життям свого героя.
В виставі введена нова сцена, в якій Пелагея Нилівна розповідає про історію свого кохання з генералом Власовим, історія кохання несподівано закінчується актом зоофілії Пелагеї з ведмідем. Зізнання про це гріхопадіння Власов витягує з Пелагеї ставши в класичну позу з німецької фотохроніки. Цілий вир нових алегоричних рядів проноситься перед уважним та чуйним глядачем під час цієї мезансцени. Нажаль Олена Рєпіна не змогла повністю розкрити постать Пелагеї Нилівни, але за блискучою грою Вересня це не дуже помітно.
Самим геніальним, на мою думку, було переосмислення режисером ролі Філіна. В класичній п’єсі філін постає таким собі бравим шпигуном, який спілкується з Власовим десь як Штірліц із Шеленбергом, але в п’єсі його постать набагато складніша. Філін в п’єсі – це завербована в концтаборі та випущена у тил забита та залякана істота, яка усвідомлює всю безвихідність свого становища – раб і холуй для загарбників, зрадник для своїх. Його страждання стали, мабуть, головним стовпом на який спирається вся вистава.
Дуже по різному виглядає пара слов’янських гуманістів Сава Морозов та Щукін, у виконанні Олега Прімогенова та Сергія Калантая. Уособлюючи в собі слав’янофільство та прозахідність вони не тільки вдягнені у відповідні костюми і мають різний темперамент, але й суттєво відрізняються у стилі гри. Якщо Щукін – стриманий і плавний у своїх рухах, то Морозов у виконанні Примогенова грає по старій радянський школі, він нарочито чітко та голосно вимовляє слова, його рухи широкі та різкі, поведінка гіпертрафовано награна. Початково може здатися, що актор «переграє», але згодом ти усвідомлюєш, що в цій сцені режисер показує конфлікт не тільки на рівні ідеалогічному, але й навіть на рівні різних театральних шкіл гри. Буфонадність славянафільського панєвразійства доповнює виконання Морозовим на гармошці популярного російського шансону, в той час як Щукін у хвилини роздратування збивається на німецьку мову.
Окремо треба сказати про Альонушку – по п’єсі це «Фольклорна потвора, існуюча в нашій підсвідомості», дійсно Альонушка практично не з’являлася у центрі сцени, але ж її присутність всю другу дію відчувалося на грані підсвідомості, адже час від часу вона пластично, як змія, з’являлася на камені у правому боці сцени. Камінь дуже майстерно було напівпідсвічено синім та білим світлом, в якому постать Альонушки ледь вгадувалася у складках мороку.
Взагалі епізодичні актори третього плану зіграли дуже непогано, слід відмітити художника Івана Денисенко, який зіграв Павла Власова і, звичайно ж, Світлану Вольнову, яка на великому екрані зображувала сфінкса та розмовляла говіркою Азарова.
Сцена зустрічі еріній та клімакса також втішив символічністю та продуманістю образів. Туга по втраченій молодості, фаталізм майбутнього у особі Клімаксу, що спричинює тілесні та моральні страждання, і сам Клімакс кровожерний та жорстокий садист зображені з глибокою долею трагізму.
Нажаль не всі актори другого та першого плану (як на мою думку) змогли повністю розкрити свої ролі та характери. Перш за все Пелагея Нилівна, про яку я вже згадував. Що ми про неї знаємо? З одного боку мало, але ухопившись за певні деталі можемо зробити певні висновки. Отже Пелагея Нилівна – мати двох героїв. Герой, у древньогрецькому розумінні, це не обов’язково людина, яка творила якесь добро для суспільства, а, перш за все нащадок когось з богів, обдарований надлюдськими здібностями (частіше за все силою). З цього ми можемо зробити висновок що: або Пелагея Нилівна є нащадком і певною земною інкарнацією когось з богів чи богінь (скоріше за все Геї – матері Землі, на що Подерв’янський натякає у преамбулі до своєї трагедії «гарна, ще не стара жiнка, схожа на мать Батькiвщину з вiдомого плакату»); або нащадками богів є Генерал Власов (втілення бога війни Ареса), та Сава Морозов (втілення Діоніса). Можемо також припустити, що нащадками богів є всі троє персонажів, але якщо чоловіки розкрили свої характери, то Пелагея у виконанні Олени Рєпіної трималася на сцені скуто, невпевнено та закомплексовано. Хоча онучка, чи то донька богині, коханка героїв та мати героїв мала вести себе зовсім по іншому. Доречі дуже символічним є розповідь про те як руську родину-мати покриває ведмідь, що тхне ГСМ-ом, але це авторський та режисерський хід, який, знову ж таки не був розкритим на сцені.
Пророк Микола у виконанні Миколи Фоміна був символічним, але непереконливим. Фомін зобразив Миколу Островського як символ нової фанатичної криваої ідеї, але, нажаль він більше був схожий на Кощея Безсмертного, аніж на кривавого чекіста-моралізатора.
Також якимось затюканим лаборантом з інститут літератури виглядає вчитель атеїзму. Невпевнений в собі і слабий, незахіщений перед дітьми та світом. Хіба таким має бути новий пророк-нігіліст, що готовий підривати церкви, палити ікони і осушувати болота? Людина, яка впевнена, що знає про природу все, і готова взяти в неї милості сама, а не очікувати їх?
Нарешті головний герой Павло Морозов у виконанні Євгена Капоріна вийшов занадто добрим, та не дуже впевненим у собі. Безсумнівно що Євген грав героя, але це скоріше Толкіновський Фродо, аніж Павло Морозов. Зараз поясню чому. Якщо подивитися на Павла Морозова з класичної п’єси то перед нами встає спрацьований садист із комплексом неповноцінності, жадобою до сексуального та соцального домінування, насильства та фанатизму, до того ж з маніакальними синдромами. І це не дивно – нелюбимий син, в родині, де батько алкоголік та гвалтівник, якого не любить дружина та брат – неповноцінний амбал. Саме з таким анамнезом можуть вирости серійні маньяки вбивці. Наш Павлік в началі вистави поводиться зовсім невпевненно, і тільки під кінець набирає певної моральної сили у власних вчинках апофеозом яких є сцена групового злягання із ерініями.
В цілому спектакль є дуже цікавим та глибоким, автори постановки використали найкращі класичні та новітні досягнення театру щоб розкрити глядачеві творіння Леся під новим кутом. Це саме та вистава, на яку хочеться прийти другий і третій раз, адже кожен раз для тебе відкривається щось нове у потаємних смислах та задумах сценариста та режисера.
Олександр Заклецький,
спеціально для “ШО”
Джерело: http://www.sho.kiev.ua/news/794
