Микола Княжицький – Лесь Подерв’янський сьогодні у нас в студії, добрий вечір!
Л.П.– Добрий вечір!
М.К.- Каже наш редактор мені у вухо, що вибрали той шматок, де найменше матюків
Л.П. – В інших було більше.
М.К.- Щоб менше пікать, а що то за жанр такий у Вас, нібито дивно, справді з’явилося це спочатку в «самвидави», ну, в сам…, це, навіть, не видав у «самзапису» на плівках, так, зараз Ваши твори продаються на дисках, їх розкуповують, у серйозних книжках, у серйозних книжкових магазинах продаються Ваши книжки, хоч там ніби дійсно так багато матюків, але це серйозна література, бо вона продається в серйозних магазинах, чи ні?
Л.П. – Ну, мабуть так.
М.К. – А що це за жанр?
Л.П. – Ну, за жанром ясно, що це драматургія.
М.К. – Драматургія пародійна, драматургія соціальна… Ви ж берете нібито серйозні твори і що Ви з ними робите? Що Ви робите з «Гамлетом»?
Л.П. – Насправді, у мене є купа ісвоїх, а що таке «Гамлет», у Шекспіра нема жодного свого сюжету, це не його сюжети, у нього жодного свого сюжета нема, він переробляв, так само, як і всі інші. А взагалі, в епоху постмодерна казати щось про переробки…, ну, так, якщо м’яко, то це несучасно.
М.К.- Дякую! < > Що то за історія з Вуді Аленом?
Л.П.- У 2000 році я брав участь в великій виставці в Нью-Йорку в Джевід-центрі, це такий величезний скляний сарай, звалось все це «Арт-Експо» і крім мене там дуже багато було художників, і так випало що вже в останній день зайшло два досить пристойно вдягнутих таких хлопа і вони сказали: «взагалі, що ти тут робиш серед всього цього лайна?» – ну як, от сиджу, як і всі, може купують роботи…, вони сказали: «Так…» один виявився дизайнером, який робив квартиру Вуді Алену, а другий був арт-ділером, і сказали: «Оце ми старику втюхнем, давай». Ну, потім потоваришували з ними, але самого Вуді Алена, я, нажаль, я з ним не познайомився…
М.К.- А ця картина… дійсно до нього потрапила?
Л.П. – Ну, так…
< >
Владислав Запотічний запитує:
Широко вживаючи мат у своїх роботах, Ви переслідуєте ціль підвищити культуру народу шляхом висміювання грубості та людей, що користуються матом у повсякденному житті, якщо «ні», то які ціли Ви переслідуєте?
Л.П. – Ну, тут це питання можна розділити на дві частини: по-перше, в цивілізованій країні, наприклад в Європі, мені б ніколи такого питання не задали, тому що в сучасному мистецтві і, зокрема, в театрі є тільки два табу: перше, – це дитяче порно, а друге, – це вбивство, тобто не можна дитячої порнографії на сцені і не можна там, наприклад, вбити курку. Про все інше взагалі питань нема, ми це все вже проїхали, тобто там, в Європі, тут ми все ще це жуєм. Другий аспект я б сказав би: я давно живу в цій країні і я помітив, що лаються в ній абсолютно всі, починаючи від школярок десь третього класу (тому що я живу біля школи, я знаю) і закінчуючи там членами уряду. І, дивна річ складається [враження], що життя, яке є на вулиці і всюди – це одне, а в театрі нам показують зовсім інше життя, зовсім інших людей, яких насправді не існує, яки картонні і, можливо, вони дуже хороші, вони цілими днями ходять в вишневих садках в вишиванках и співають солов’їною мовою. Можливо, треба і таке мистецтво, я не заперечую, але в тому то і справа, що мистецтво повинно бути різним. І тому мені здається, наприклад, що ну, воно не здається воно так і є, що сучасне мистецтво, саме тому, те, що називається контемпорері, до чого я себе відношу, і багато моїх однодумців і друзів, воно саме і повинно викликати шок і трєпет, на то воно є сучасне мистецтво і звинувачувати в цьому, ну це все одно, що звинувачувати воду, що вона ллється.
М.К.- Якщо казати про мораль і самоцензуру, де для Вас проходять межі дозволенного, про що Ви ні при яких обставинах не стали б писати, над чим ніколи не стали б сміятися?
Л.П. – Ну, по-перше, кожна пишуща людина знає, що не можна писати про те, чого ти не знаєш, тому що тоді в найкращому вигляді буде фентезі, а фентезі – це окрема річ, окрема література. Кожен письменник, кожна пишуща людина пише тільки про те, що вона знає, тобто відповідаючи на це питання,…я ніколи не буду писати про те, в чому я абсолютно не тямлю. Мораль – це взагалі не тема мистецтва, в мистецтві не існує моралі і інших речей. До мистецтва мораль не має жодного дотику, це просто паралельні речі. Церква має відношення до моралі, якийсь ще інституції, але мистецтво тут ні до чого.
Джерело: http://www.tvi.ua/ru/watch/author/?prog=831
або
http://www.youtube.com/watch?v=V0xr9peTw6Y
транскрипт зроблено N_onE та цьоця_Лада
