«Учись у всьому побачити, відчути, зрозуміти. У нескінченності є лише я, скажи собі. Немає кого більше винити. Куди думкою не пронесусь, вершу нескінченності діло. Бо всюди мій вічний дім, точніше — моє нескінченнеє тіло». Ось так… Дивлюсь на сонце — це мій орган. Без нього я не можу. І без далеких зірок не існую. Один філософ говорив, що матерія сама себе пізнає. Я для себе пояснюю, що поняття «я» — це Бог. Він розсіяний у всьому живому і кожною живою істотою пізнає сам себе. Або візьмемо хоча б Інтернет. Ці неймовірні тепер уявлення про паралельний світ, і його можна відкривати нескінченно, і нескінченно не розуміти в нашій свідомості, що воно таке. Адже тільки в казках ці дива були. І в наступні роки-століття будуть безкінечні відкриття, і ніколи вони не зупиняться. Буде неймовірно і неймовірно. От тільки знаєте, з самого початку всі ці відкриття були і є смішними. Принаймні для мене. Бо в кожному відкритті людство усвідомлює, що ось воно досягло цього…
Художник Федір Тетянич. З інтерв”ю „Дзеркалу тижня”
З Федором я познайомився наприкінці семидесятих, коли після інституту з групою молодих живописців прийшов працювати художником монументалістом в київський комбінат монументально-декоративного мистецтва. В комбінаті всім заправляли серйозні мордаті і вусаті рагулі. Рагулі вважали себе національно свідомими; кожен тримав в кишені свою помірковану і комформістську дулю. Крім дулі їм були притаманні: цілковита бездарність, провінційна обмеженість, і повна відсутність почуття гумору. В комбінаті процвітала шароварщина. Навіть непрофесійному оку був помітний гидотний рівень всіх цих численних фресок, вітражів і мозаїк, де шаровари роздувалися, як пухлини, а їх власники вусами підмітали підлогу. Рагулів, однак, це не бентежило, себе вони вважали останнім “П”ємонтом” українського мистецтва, а нас піжонами і небажаними конкурентами. Федір сяяв на цьому сірому тлі, як тропічний птах з Нової Гвінеї серед зграї ворон. В крислатому “борсаліно”, в мештах на високих підборах і плетених помаранчевих штанях він розсікав задушливе комбінатівське повітря. В руці у нього виблискувала банка з червоною фарбою. Попереду Федора чимчикував голова художньої ради, Федір скрадався за ним, як тигр-людожер. Кожен крок начальства він старанно обводив червоною фарбою. На підлозі незрозумілим дороговказом майоріли червоні сліди. Начальственним черевикам теж трохи перепадало. Щоб не бути пофарбованим, начальство змушене було стрибати. Звислі вуса і набряки під очима підстрибували в такт. Сам Федір на той час робив величезну мозаїку на київському заводі художнього скла. Замість банальної смальти, або, ще гірше керамічного “кабанчика”, передбачалося класти мозаїку з вишуканих матеріалів, чільне місце серед яких займали консервні банки, гаєчні ключі, деталі гіржавих механізмів, та інший непотріб постіндустріальної цивілізації. Ясна річ, замовник у захваті від усього цього не був. Чим все скінчилося, я не пам”ятаю, скоріш за все автору заплатили за картон і ескіз (замовник при цьому чухав потилицю і матюкався), авангардний твір було знищено нечутливими до мистецтва пролетаріями, а гроші списали на наочну агітацію.
Якось Федір позичив у мене гроші. Минуло кілька років, я давно про них забув і тому був трохи здивований текстом записки приліпленої слюнями до моїх дверей. “Подя, заходь, бо проп”ю гроші. Федір.”. Заходити треба було в майстерню на вулиці Перспективній. Я відчинив двері і побачив печеру. Зверху, а також з усіх боків звисало і стирчало “щось”. Це можна було б назвати космічним звалищем, наочною ілюстрацією до теорії ентропії. Здавалося, що Федір почистив цивілізацію кінця двадцятого сторіччя, як рибу, тіло якої викинув на смітник, а лускою прикрасив своє житло. Заповзти в цю нору можна було тільки рачки, і я повз, чіпляючись вухами за ржаві гайки, старі годинники, гандони і здохлих метеликів. В глибині печера розширялась, за столом сидів Федір в чорній мантії і слухав магнітофон. “Ум-м-м-м… А-а-а-а-а… Гм-м-м-м.. С-с-с-с…” бубнив апарат старанно сортируючи частоти на дві величезні колонки. “Це мої вірші” – пояснив Федір віддаючи мені гроші, “хочеш слухай, а хочеш, повзи назад.”. Для того, щоб розвернутися треба було проповзти трохи вперед, і я лишився. Федір дістав горілку…
Інша нагода послухати вірші Федора випала мені, коли Ігор Лапинський, автор безсмертної поеми “Русь” запросив мене в підвал на вулиці Лєніна, (тепер Богдана Хмельницького) послухати гурт “Ностальгія за мезозоєм”. Колись в цьому підвалі під квітковим магазином (біля зоокрамниці) робили соснові вінки для небіжчиків, тут же прикрашали їх квітами (живими дорожче, паперовими дешевше), і причепивши, насамкінець, жалобну стрічку з написом “бронзянкою”, старанно намальованим інвалідом Борисом Івановичем Колодочкою, відправляли “іздєліє” нагору замовнику. Борис Іванович був мовчазний і загадковий, як герої Байрона, він брав роботу (тобто вінки і стрічки) “на дом”, їздив у старому “запорі” і був трошки схожий на Сільвера. Таємниці своїми чорними крильцями тріпотіли над його червоною пикою. Так одного разу я випадково втрапив до нього в квартиру (ми мешкали в одному будинку). Вінки обвиті стрічками стояли вздовж стін. Посередині, за не зовсім чистим столом сиділи Борис Іванович і дві красуні, в порівнянні з якими фотомоделі часопису “Вог” здавалися паспортістками з ЖЕКа. Всі троє були п”яні і розважалися співанням пісні “Жизнь нєвозможно повєрнуть назад…”. Помер Борис Іванович так же загадково, як і жив; з вікна на четвертому поверсі валив чорний дим, обвуглене тіло чомусь діставали з вікна по пожежній драбині. В міліцейському протоколі коштовним діамантом світилася фраза “Тєло прожгло діван…”. Тепер в цьому підвалі, де ще літав дух старого пірата гриміли ударні, музика відскакувала від стін і гупала по вухах. Тіла присутніх потіли і вібрували. Федір видерся на драбину і звідтіля страшно завивав в трубу: “Я безконечність!” – кричав він “ти теж безконечність! Ви всі безконечність! Ви думаєте, що труси вдягнуті на вас? Помиляєтесь! Труси одягнуті на безконечність!”. Спонтанність дійства і його безкомпромісність висікали небесну електрику. Пацюки розбіглись по норах. Борис Іванович літав у повітрі вимахуючи милицями, як крилами. Красуні співали п”яними, низькими, як в Аманди Лір, голосами. Жалобна червона стрічка з бронзовим написом “тов. Полковніку Сідоруку от сослуживцев”, звивалася кільцями і хиталася, як дресирована кобра…
Лесь ПОДЕРВ`ЯНСЬКИЙ, спеціально для ”Іншого Боку”
