Автор: Артем ЗАХАРЧЕНКО.
Постфольк
Дійові особи
Олена
Дід
Ява перша
Олена.Здорові, діду!
Дід.Та здорова, дочко! Це ти чия така?
Олена.Та я з міста, діду. Ви не знаєте… Діду!
Дід.Га?!
Олена.У вас баба є?
Дід.Та немає, вже десять год як немає.
Олена.Так можна я вашою бабою побуду?
Дід.Якою бабою?
Олена.Таж вашою! У хаті попораюсь, посиджу з вами, чаю посьорбаєм…
Дід.Та що ти говориш таке…
Олена.Та я ж недовго, всього на півгодинки…
Дід.Ану давайтоді, заходь, яка з тебе баба буде…
…
Олена.Ой, діду, як же ти тут без мене хату загидив. Усе догори ногами! Образи в пилюці, вікна мухами засиджені!.. А це що за кодло на печі? Ти що, всі десять років сюди ганчір’я брудне своє скидав?
Олена скидає на піл сорочки, труси, штани якісь…
Дід.Та ні, це з літа стільки. Ото як сестра приїжджала, то вона попрала все, а це знову…
Олена.Ох, тут не впораєшся…
Олена скидає ганчір’я у відро. Пов’зує хустку, що нею було обмотано ручку дверей.
Олена.Де у тебе тут порошок, діду? Або мило? Чого ти розсядешся ото на лавці, аби вся вулиця дивилася…
Дід.Та не дзеренчи ти. Он, сядь, посидь поруч. Це ж скільки я не бачив тебе, а ти одразу по хаті бігаєш.(Олена підходить, сідає поруч)Ото так, сядь, та посидимо гарненько, побалакаєм.
Олена.Ой… Та як же з тобою не посидіти…
Вона тулиться діду до плеча. Сидять мовчки.
Дід.Іще й сонце тепле сьогодні… Таке яке тобі літо. Як його не посидіти. В такий ти хороший день повернулася, бабо…
Олена.Та я ж нічого не приберу тобі, діду, коли отут із тобою просиджу.
Дід.Та сиди, якраз он вечір скоро – яка робота? А то ти підеш скоро – хто його зі мною посидить?
Олена.Ну тоді хоч розкажи, діду, як ти жив тут без мене?
Дід.Та як? До дівчат не чіплявся, вірно чекав. Лише з дідами водився. А як? Пенсію платять ото, та город, та кролі – так і живу.
Олена.То ти не сильно і сумував за мною?..
Дід.Та як же не сильно?.. А ти як сумувала? Ти ці десять год як жила?
Олена.Та як жила, діду…Була наче мала весь цей час, лише насамкінець і стала старою…знову…
Дід.Як це ти стала?
Олена.Та таке ж воно життя. Ти ж сам, діду, знаєш.
Дід.Старіють лише коли помирає хтось у тебе. Ото як помре – так одразу на п’ять років і постарів, а то й більше буває.(Дивиться на неї) Невже я таки вгадав?
Олена.Вгадав…
Дід.Хто? Хлопець? Чи мати?
Олена.Хлопець.
Дід.І ти ото з-за того і приїхала?
Олена.Та ні, діду, я би і сиділа собі у місті, а це тікати довелося.
Дід.Ех, бабо… Що, мо’ міліція женеться?
Олена.Та яка там міліція? Дурень один спокою не давав, головне, що не просто ходив за мною, а… Він маніяк якийсь… (Оленчин голос, можливо, трохи надміру емоційний. Вона, напевно. Найперше розповідає все це.)
Дід.І ти оце втекла сюди… А де ж він тебе стрів, маніяк той?
Олена.У чаті.
Дід.Де?
Олена.Це коли… Ну так, коли за комп’ютером сидиш, і ще хтось, далеко десь, сидить, то так балакати можна. А потім він мене без комп’ютера знайшов…
Дід.Отож…
Вони сидять, одне до одного притулившись. Дід рве бадилинку біля лавки, встромлює її в зуби.
Дід.Так ти назовсім уже повернулась тепер?
Олена.Ой, діду, я би з радістю…
Дід.Та хто ж тебе з твоєї хати вижене?
Олена.Ой спасибі, діду!..
Вони сидять далі. Повз них проїжджають туди й назад звичайні сільські велосипедисти, задивляються. Вітаються з дідом. І дід, і Олена відповідають чемно. Потроху темнішає, настає гарний осінній вечір.
Дід.(Голосно і весело) Бабо! А вечеряти готове вже?
Олена.Ой, зараз ізварю…
Дід.То ти іще й не збиралася?
Олена.Та оце ж засиділася із тобою… Ти ж сам… Посиди та посииди…
Дід.Ну так ходім…
Вони ідуть до хати. Олена гримить посудом, дід показує їй, що і де, а потім береться сам прибирати у кімнаті. Туди-сюди перетягає якісь речі, бере ганчірку пилюку витерти… Спиняється над ліжком, щоб витерти фотографію дружини… Ганчірка випадає, він знімає портрет. Спершу ледь-стиха, а далі чути його схлипування. Олена визирає з кухні.
Олена.Діду!..
Вона підходить, кладе дідові руки на плечі. Схлипування потроху стають рідше.
Олена.Ти іще з тих, хто може плакати за рідними. З мого покоління вже цього ніхто не може.
Дід відходить, ховає портрет до скрині, ключ кладе на лутку дверей.
Ява друга
Дід.Дивись, бабо, які лисиці на вікнах. Таке сонце червоне було… Мороз буде…
Олена підходить до вікна, роздивляються. Далі вона бере у коморі зі жмутків під стелею трaви, кладе до чайничка. На плиті стоїть каструлька з водою. Олена знову підходить до вікна. Стоїть, дивиться.
Дід.А що, може кортить на танці, до парубків?
Олена.Та які тут парубки? Хіба ж ото цікаві парубки?
Дід.І то твоя правда, ти вже пожила у місті, то тобі й не цікаві сільські парубки. Та й воно як коли: із сільських хотя маніяки не ростуть…
Олена бере каструлю, що закипіла,заливає чайник, накриває рушником.
Олена.Ти краще, діду, розкажи, як воно було…
Дід.Та ну що я тобі розкажу?
Олена.Та як раніше ото: як ви жили молодими…
Дід.А колись і парубки другі були: ото іде зимою – а кожух отак, не защабнутий, хіба коли дівчата не бачать, то защебне, шапка отака височезна, смушкова, штани, і чоботи дьогтем намазані. Тоді ж не було ото ніякого крему, дьогтем понамазуємо… Це велика рідкість була, у кого хром, із міста привозили, це у великих багачів яких лише було…
Олена.А що це воно – хром?
Дід.Ну це виділка така, ото і є – хром.
Олена.Так це шкіра така?
Дід.Ну так, матеріал.
Олена.А коли хром подряпається, то чим його мазали?
Дід.А це не знаю, не носив.
Олена розливає заварку по чашках, доливає окропу. Дід сьорбає перший.
Олена.То і ти отак ходив, діду?
Дід.Еге, я такий парубок був…
Сьорбають.
Дід.А ти б таки сходила куди, бабо, чи до міста з’їздила. Невже ж таки той маніяк тобі зовсім охоту перебив до хлопців?
Олена.Та не було, діду, ніякого маніяка.
Дід.Як це то – не було?
Олена.Та не було, я це вигадала сама. Дід.А нащо ж ти вигадала?
Олена.А ти б мене, діду, узяв хіба просто так? Пробач мене…
Дід.А хлопець той був, що помер?
Олена.Хлопець був, і не один… Розумієш, діду, вони мінялися, а я різниці не помічала. Хтось був добрим, хтось був злим – а яка різниця. І головне, після того, як хтось ішов від мене – з ним завжди траплялося щось. То впаде звідкись, то захворіє, то ще щось… А я і цього не помічала! Тоді я наче й за розум узялася, почала учитися краще, гроші заробляти… А нащо мені гроші? Знайомі дівчата жили розкішно, але вони всі такі тупі!.. А потім я захворіла, всі гроші пішли на лікування, але з тих пір, після хвороби, мені хлопці і не треба.
Дід.Зовсім?
Олена.Та зовсім же… Фе, чого я тобі наговорила, діду…
Дід.І знову ж збрехала.
Олена.Та де ж?
Дід.Про хворобу…
Олена.Правда твоя, діду…
Чай ужедавно допито. Олена встає, поливає з відра над тазиком і миє чашки.
Дід.А що ти робити будеш, коли я помру?
Олена хвилину мовчки дивиться у вікно.
Олена.Обіцяю, діду, що на могилу ходитиму. Стану простою сільською жінкою…
Дід.Та невже ж таки ти!.!
Стукають.
Дід.Хто там?
Жіночий голос.Це ми, діду!
Дитяче ґелґотіння.
Дід.Наталя!(до Олени)Це сестра, видно, з онуками… (до дверей)Іду, зараз.
Зникає у сінях
————————————
Автор: Артем ЗАХАРЧЕНКО. 8 січня 2002р, Чернігів
[ Цікаві Досліди – http://www.doslidy.kiev.ua ]
————————————
