Лев Толстой.
Господиня дворянського гнізда
Ганна Олексiївна вийшла на балькон i, трохи пiдвиваючи, почала кликати:
– Мотре! Мотре! Да де ж ти – i вона крiзь зуби вилаялася матюками, – Мотре!
На її волання не вiдiзвалася жодна жива душа. Хiба що п’яний Телевiзоров засмикався в кропивi, але скоро заспокоївся i заснув праведним сном.
Тодi Ганна Олексiївна сiла на канапу i вiддалася солодким мрiям. В її уявi виникли пальмовi лiси, де вона з князем Кобилкiним мчить крiзь пальми на скажених мустангах. А позаду, стрiляючи з рушницi в повiтря, борспаючись в смердючому багнi i жалiючись на життя, женеться за ними її чоловiк – ненависний Телевiзоров: – Ганю! Господи, повернися! Ганю! Не вiр Кобилкiну! Вiн картяр та гульвiса! Я тебе ко… – його засмоктує болото.
Її мрii були обiрванi дзенькотом розбитого скла. На пiдвiконнi стояв князь Кобилкiн. Вiн був у черкесцi з чорним башликом та кинжалом за поясом. Ганна Олексiївна тихенько зойкнула i нiби знепритомнiла. Вона вiдчула горячi уста князя, котрий, стоячи на колiнах, припав до її руки.
-Ганно, я їду нинi на Кавказ. Що менi робити, я кохаю вас. Але я не можу не їхати. Гайда зi мною! Кавказ, Машук, Казбек i ми удвох…
-А как же бєдний Тєлєвiзоров? Адже всiм, шо в мене єсть, я йому об’язана!
-Вам жаль його, Ганно! Але ви його не кохаєте! Чуєте, ви не кохаєте вашого чоловiка! – кричав князь, бризкаючись слиною.
-Мовчiть, князю! – i Ганна Олексiївна знову нiби знепритомнiла.
Та князь був настирливою людиною. Вiн почав плескати бiдну жiнку по щоках, аж поки вона нiби прийшла до тями.
-Ну шо ви хочете, князю! Возьмiть мене, нате! Але не везiть з собою.
Хвилини зо двi князь мiркував над її словами. Потiм встав i рiшуче попрямував до дверей.
-Вiн мене покидає, Боже мiй, назавжди! – подумала Ганна Олексiївна.
Та князь не покинув iї. Вiн зачинив дверi на засув i зробив те, про що думала Ганна Олексiївна. Горiла свiчка, але був день i нiхто цього не побачив. Потiм вiн встав, поправив кинжал i чорний башлик, i, промовивши з поклоном “я вам напишу”, пiшов геть з думкою про те, що ще встигне заїхати до Ілисавети Аристархiвни.
Як тiльки дверi за Кобилкiним зачинилися, по кiмнатi рознiсся рик пораненої левицi. Мабуть, Ганна Олексiївна кохала князя, або ж просто доторкнулася до розпеченої праски, що стояла на пiдвiконнi. З втомленим виглядом Ганна Олексiївна вийшла на двiр i поставила пiд вiкнами мiцний кiл.
Телевiзорова розбудили крики та скиглення, що чулися з двору. Вiн засмикався, почухався i одна думка раптово зiгнала з нього хмiль та сон. “Щось з Ганею”, -подумав вiн i кинувся у двiр крiзь коноплянi та кропивнi джунглi.
Посеред двору голосила Мотря, поруч сидiв вiзник Федiр та тихо плакав. Бiля будинку стояв мiцний кiл, а на копицi сiна сидiла Ганна Олексiївна з понурим виглядом.
-Боже мiй, Ганю! – Телевiзоров обняв жiнку – я думав, що з тобою щось сталося – сказав вiн зi слiзьми на очах i знову почав потихеньку п’янiти.
-Сашенька, родной мой! Я не знала! Чєсноє слово, Тєлєвiзоров, я не знала, што Мотря з Федором у копицi! Я хотiла на мiцний кiл, а гепнулась на них. Сашенька, я зламала Федоровi… -вона завстидалася, не знаючи, що казати. Проте, Телевiзоров був зовсiм п’яний i йшов у кропиву.
Мотря плакала. А Федiр понуро дивився на те, що ранiше було частиною його тiла. Потiм вiн вiдкинув це як непотрiб, сумно зiтхнув та пiшов запрягати коней. Господиня їхала на фуршет до графа Данилова, котрий скоро поїде на Кавказ також.
————————————
Автор: Лев Толстой
Опублiкував у 11 нумерi газети “АУТ” у 1995 роцi О. П. Шмалiв.
Відформатував у HTML: Chill (chill at doslidy dot kiev dot ua) [ Цікаві Досліди – http://www.doslidy.kiev.ua ]
————————————
