Андрій Крітенко належить до покоління українських режисерів, які у бурхливі дев’яності замість реалізовувати свої творчі амбіції опинилися за кордоном Батьківщини, яка тільки–но почала свою нову історію. І хоча свої «шість соток» в українському театрі до цього Андрій обробляв досить успішно — випустив «Оргію» в Луцьку, а потім і ТЮГу на Липках, «Чорну Пантеру і Білого Ведмедя» у Севастопольському театрі, «Даму з камеліями» у Театрі на Подолі та інші вистави — спокуса спробувати себе в іншій системі координат не оминула і його. Своєю можливістю він скористався доволі успішно. І вже незабаром новини про успіхи Крітенка за кордоном привозили його друзі, які бували в Німеччині, — лише за перші півтора року Андрій поставив там сім вистав, потім був зарахований в акторську трупу штутгартського Театерхауз. Незважаючи на свою зайнятість та перспективи в Німеччині, Крітенко мріяв попрацювати і в українських театрах.
Останньою його прем’єрою на Батьківщині стала вистава в Театрі драми і комедії «Чотири причини вийти заміж» — делікатна історія, вибудувана стильно і зважено, про двох немолодих людей, які після багатьох років знайомства зуміли по–новому подивитися на себе, один на одного, на своє життя і принципи, які завжди вважали єдино можливими (цей спектакль проектувався як бенефіс для акторського подружжя Світлани Золотько та Олександра Ганноченка).
Після прем’єри у Театрі драми і комедії Крітенко затримався в Україні — сьогодні він відшліфовує останні сцени, розставляє фінальні акценти вистави «Павлік Морозов» за Лесем Подерв’янським. Вистава, прем’єра якої відбудеться у суботу, 16 квітня, обіцяє стати якщо не «вибухом сезону», то театральною провокацією №1 точно. Щоправда, про цей проект Крітенко говорить не дуже охоче, мовляв, давайте поспілкуємося з цього приводу після прем’єри…
«Не можна любити по–німецьки, а плакати — по–українськи»
— Андрію, як довго вас не було в Україні до того часу, коли ви приїхали до Театру драми і комедії ставити «Чотири причини вийти заміж»?
— Я поїхав у липні 1994 року, отримав дворічну стипендію у Штутгарті. Протягом цих двох років ставив вистави в німецьких театрах, потім залишився там, десять років працював режисером, актором… Почав викладати. В Україні бував наїздами. 2001 року в Театрі на Лівому березі ставив п’єсу «Брехуни». Мене тоді запросив Едуард Маркович Митницький, за що я йому дуже вдячний — хотілося знову спробувати попрацювати в Україні. І цю п’єсу Річарда Баера мені запропонував Едуард Маркович, це перший раз у житті, коли матеріал обираю не я. Я — учень Митницького, а Едуард Маркович говорить, що режисер повинен уміти робити все. І це правда. По–моєму, цю п’єсу принесли Олександр Ганноченко і Світлана Золотько. Ми прекрасно працювали разом, я вже сумую за ними. Я взагалі з тих режисерів, які закохуються в акторів, а потім важко розлучаються… Мене часто запитують про різницю у роботі з акторами різних театральних шкіл, я якоїсь принципової різниці не відчуваю, не можна ж любити по–німецьки, плакати по–українськи… Коли починаєш щось нове, здається, що ти нічого не вмієш, не знаєш, враження, ніби ти все забув — це таке нормальне відчуття «табула раса». Кожен раз починаєш з нуля.
— Працюючи над цією виставою, ви відчували себе учнем Митницького, Едуард Маркович «стояв у вас за спиною» на репетиціях? Чи профі такими «школярськими» комплексами не страждають?
— Я був гостем у його домі. І намагався поводитися чемно. Гадаю, це мені вдалося. До того ж Едуард Маркович дав мені кілька професійних порад. Щоб спеціально думати у цьому напрямі, то цього не було. Я виходив із матеріалу, а матеріал теж диктує певні речі.
ВИСТАВА ЗА 12 ЄВРО
— Погоджуючись на той чи інший проект, ви звертаєте увагу на його бюджет? Я маю на увазі не ваш конкретний гонорар, а суму, яку можна витратити на те, щоб оформити виставу?
— У мене був один спектакль, який називається «Де краще?», прем’єра його відбулася в Києві 2005 року на фестивалі моновистав «Відлуння». Я цей спектакль зробив із моїм другом Феліксом Камою, камерунським принцом. (Він теж був стипендіатом академії «Шлосс Солітюд», зараз мешкає в Німеччині, познайомилися з ним років п’ятнадцять тому, з тих пір дружимо). За реквізитом ішли на блошиний ринок, витратили на нього дванадцять євро. А моя дружина, яка була художником цієї вистави, подивилася на те добро, що ми принесли, і сказала: «Для чого гроші на вітер викидати, я все це можу сама зробити». Власне, потім вона цей реквізит сама й виготовила, а з цим спектаклем ми згодом об’їздили всю Європу.
— Андрію, ви працювали в Німеччині, Росії, Україні, Казахстані, Швейцарії, Люксембурзі, Австрії… Який тип театру вам імпонує найбільше і чи працювали ви, скажімо, в антрепризі?
— Антрепризи як такої за кордоном не існує. Там є державні театри, муніципальні, є проекти, я ставив також опери… Якщо цікава робота — то не важливо, який це театр чи жанр. Головне — щоб подобалося. А якщо не подобається, то для чого за неї братися?
— А як актор–режисер замовчує в собі актора, коли працює з іншим режисером? Якщо актор Крітенко не згоден із тим, що пропонує йому постановник, режисер Крітенко починає якось протестувати?
— Домовитися можна про все. До того ж репетиційний процес повинен відбуватися органічно, а не через диктат. Якщо режисер скаже дурницю — це нормально, я теж під час репетицій можу сказати дурницю. До речі, часто саме з дурниці починається новий поворот у роботі над спектаклем, відкривається новий ландшафт. З поганими режисерами я не працював. А до акторської професії ставлюся дуже спокійно. У мене немає з цього приводу якихось грандіозних амбіцій. Роль, яка мені запам’яталася найбільше, це Поццо «В очікуванні Годо», цю виставу ми зіграли більше 250 разів.
— Андрію, закордонні режисери нову виставу готують кілька тижнів, наші, як правило, — кілька місяців. Як працюєте ви?
— По–різному. Виставу «Де краще?», про яку я вам розповідав, ми зробили за три дні. Хоча що значить — за три дні? До цього ми багато говорили, знали, про що буде ця вистава… «Чотири причини вийти заміж» репетирували десь півтора місяця, хоча до цього був перший етап роботи — читали й розбирали п’єсу. Але у мене є також досвід, коли в театрі на Подолі п’єсу «Дама з камеліями» до прем’єри я готував цілих дев’ять місяців. Треба репетирувати стільки, скільки потрібно. Ідея вистави «Павлик Морозов» народилася в 1993 році, коли Лесь Подерв’янський написав цю п’єсу. Хоча серйозно про те, щоб зробити таку виставу, ми задумалися десь рік тому.
«УСІ ЛЮДИ — АКТОРИ. ХТО ЦЕ СКАЗАВ?»
— Чи пропонували ви цю виставу якомусь конкретному театру?
— Це нереально. Виходить так, як виходить. Ні один театр цього не запропонував, а запропонував продюсер «Павліка Морозова» Анатолій Димчук. У першу чергу це було його бажання, він запропонував це Лесю, а вже Лесь — мені. До цього ми з Подерв’янським працювали над «Оргією» в ТЮГу. У виставі за Лесею Українкою «Оргія», він — художник–постановник, я — режисер.
— А чому ви вирішили запросили до цієї вистави непрофесійних акторів — Миколу Вересня, Світлану Вольнову? …
— Ну, всі люди — актори… Хто це сказав?
— Той, хто переконував, що увесь світ — театр…
— Ну ось…
— До речі, це і називається антреприза — а ви казали, що з антрепризою не працюєте. Різні люди з різних театрів у одній виставі.
— Ну, я ж іще не закінчив. І, як на мене, це, швидше, називається проектом. Тому що антреприза — це захід, налаштований на фінансовий прибуток. А ми намагаємося отримувати задоволення від спілкування один з одним. І особисто для мене мотивація отримати задоволення була визначальною. Я постійно викладаю у Вищій школі музики і виконавської майстерності в Штутгарті, на акторському курсі. Після прем’єри поїду займатися далі зі своїми студентами — незабаром почнеться літній семестр. Потім випускатиму вистави у Німеччині, Росії…
МИСТЕЦЬКА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ
— Ігор Афанасьєв, який поїхав до Америки, зізнався, що хоч і живе там досить давно, але так і не відчув себе частиною тієї культури. Частиною якої культури відчуває себе Андрій Крітенко?
— Я не дуже розумію таку позицію. Як говорив Довлатов, де горілка — там і батьківщина. Я поїхав з України, коли мені було тридцять років. І взагалі, це була наче така пригода — нова мова, нова культура…Тут пригадується анекдот. Що таке щастя? — Щастя — це жити в Радянському Союзі. А що ж тоді нещастя? — Нещастя — це мати таке щастя… Хоча я вже давно різниці не відчуваю. У мене немає проблем із мовою. Я живу в двох культурних площинах, багато чого придбав, багато чому навчився… Звісно, є певні відмінності, наприклад, коли я довго не буваю в Україні, то, приїжджаючи сюди, бачу, як тут усе швидко міняється…
ОЙ ЩО БУДЕ!
До своєї повноцінної прем’єри п’єса Леся Подерв’янського «Павлік Морозов» мала кілька студентських та аматорських постановок. Але вони, звісно ж, не йтимуть ні в яке порівняння з тим, що буде презентовано 16 квітня у кінотеатрі «Кінопанорама». Адже п’єсу в напрямку до визнання глядачів рухають не якісь там неофіти, юнацький максималізм яких співзвучний iз літературним максималізмом Подерв’янського. А справжні майстри мистецтва та… епатажу. У підпорядкування режисера Андрія Крітенка, окрім уже згаданих світської левиці Світлани Вольнової та журналіста Миколи Вересня, — музикант Андрій Середа, актори Олена Хижна, Володимир Ямненко, Єгор Пчьолкін, Олег Примогенов та інші. Сценографія — Леся Подерв’янського, костюми — Анастасії Подерв’янської. Художник зі світла — Себастьян Альфонс, який працював у Ла Скала, віденській та Берлінських операх, а до Києва приїхав на запрошення Андрія Крітенка.
«Ми вже давно хотіли зробити в цій країні щось таке, «щоб зі стін лайно посипалося», — інтригує майбутньою виставою автор п’єси. І радить налаштовуватися на «постмодерну версію античної трагедії, на манер Есхіла чи Евріпіда». Щоправда, тим, кому ще не виповнилося 21 року, хвилюватися не варто — їх на виставу через те, що там звучатиме ненормативна лексика, не пустять.
