Український письменник та художник Лесь Подерв`янський став культовою фігурою в 90-х, коли записи його п`єс, повних стьобу і нецензурщини, передавались із рук в руки та заслуховувалися до дірок.
Сам він вважає себе швидше художником у другому поколінні, ніж драматургом, пише картини, які досить успішно продає, займається просуванням свого першого фільму, а також, як і раніше, кунг-фу та читанням творів японських самураїв. У вільний від цих занять час він часто п’є горілку з друзями, часто прямо у власній майстерні на останньому поверсі київської багатоповерхівки.
58-річний кумир молоді розказав Kyiv Post про першу постановку своєї вистави, переговори із Умою Турман та непередбачуваність України. Прем`єра першої професійної постановки його п’єси “Павлік Морозов” відбудеться 16 квітня в приміщенні “Кінопанорами” на вулиці Шота Руставелі в Києві, о 19:30. До цього були лише студенські або аматорські постановки, каже Подерв`янський.
KyivPost: Чому обрали саме «Павліка Морозова»?
Лесь Подерв`янський: Ідея належить одеському галеристу, продюсеру, моєму другові Анатолію Димчуку, виставу продюсує його компанія. «Павлік Морозов» – це найбільш змістовна п`єса. Вона повністю відповідає нашим уявленням про те, що таке український театр. Це буде така постмодерна версія античної трагедії, на кшталт Есхіла, Евріпіда. Робимо ми цей проект з режисером Андрієм Критенко, я роблю сценографію. Перед екраном будуємо сцену, екран буде постійно працювати під час вистави – це відеочастина декорації. Микола Вересень буде грати генарала Власова, Андрій Середа буде богом смерті Танатосом – цього песорнажа я дописав для вистави. Також у нас грають перфектні київські актори – Олег Прімогенов, Олена Хижна, Сергій Колонтай… Себастьян Альфонс з Німеччини ставить світло. Він – справжня світова зірка, працює в Ла Скала, в Берлінській і Віденській опері. Буде дуже цікаво.
KP: Не боїтесь реакції публіки на нецензурну лексику?
ЛП: Це дуже провінційні поняття. Що таке сучасне мистецтво? Воно повинне шокувати. В цьому його функція. Якщо воно не шокує, то це вже інший вид мистецтва, яким ми не займаємось.
KP: Деякі митці вважають, що публіку потрібно «виховувати» своєю творчістю. Вас же багато хто звинувачує в потуранні.
ЛП: Я повністю підтримує слова Мао Цзе Дуна, який сказав: «Хай розквітає сто квітів». Хай буде таке мистецтво, яке когось виховує. Хоча я вважаю, що це хибна думка, бо нікого ще мистецтво не виховало. Але нехай. І хай буде сучасне мистецтво, і інші мистецтва. Жодному виду не треба перешкоджати. Все талановите має право на існування. Іншого ділення нема.
KP: Як ви ставитесь до відміни квот української музики? Чи повинна взагалі держава підтримувати свій культурний продукт?
ЛП: Я цю музику не слухаю і вона мене абсолютно не цікавить. Погана як російська, так і українська, і англійська попса. І мені однаково, яка вона погана – російська чи українська. З іншого боку, я переконаний, що українську культуру треба штучно підтримувати на державному рівні задля її конкурентноздатності. Через наше пост-колоніальне минуле. Тому що ми 300 років були колонією і це просто так не скинути. Тому має бути певний протекціонізм, але він не повинен бути тривалим. Держава має створити такі умови, щоб бізнесу, приватним інвесторам було вигідно цим займатись. Податки, гранти – все це можна просто скалькувати з європейської практики.
KP: Як іде робота над вашим блокбастером «Наша Галя балувана»?
ЛП: Ми на базі сценарію з режисером Лесею Калинською написали режисерський сценарій, синопсис, трітмент, і Леся все це повезла в Америку. Вона там декому показала нашу презентацію, їй в один голос казали, що це дуже кул і взагалі матеріал для «Парамаунта». Мовляв, давайте сценарій. Але сценарій в нас не перекладений на англійську. Там же не просто літературна мова потрібна, а розмовний сленг. Ми знайшли перекладача, він зараз це все перекладає. Коли закінчить, будемо пробувати дістати на це все гроші в Америці. Паралельно робимо і в Україні якісь рухи, але в мене таке враження, що в Америці ми знайдемо гроші швидше. Правда, тоді за американські гроші треба буде знімати американських акторів. В ролі наших рагулів.
KP: Скільки грошей потрібно?
ЛП: Десь близько 6 мільйонів доларів. Це український бюджет, американський буде більше. Стосовно акторів, то ми близько підібрались до Уми Турман, є зв`язки з нею. Ума знімається в малобюджетних фільмах, якщо це їй цікаво.
KP: Розкажіть кілька слів про сюжет.
ЛП: Сюжет дуже заплутаний. Це історія української Попелюшки, яка має злу мачуху- відьму, але потім все розкручується до якогось постмодерного фарса. Для себе я визначаю цей жанр як комеді-екшн. З елементами стьоба, гумору, бійок. Дія відбувається в Україні на 90 %, а також в Індії та Китаї.
KP: Як зараз іде продаж ваших картин? З цих грошей взагалі можна жити?
ЛП: Купують не так багато, як хотілося б. Але я досить лінивий, щоб бігати і продавати. Я знаю точно, що всі роботи, які чогось варті, з часом знаходять свого хазяїна. Це як дочки, які рано чи пізно вийдуть заміж, якщо вони не уродіни і розумні. От зараз пишу серію полотен «П`ять кілець Мусасі», був такий видатний самурай. Це будуть мої опосередковані враження від його книги «П`ять кілець».
KP: Вас політики не надихаються на написання нових літературних творів?
ЛП: Мені вони не цікаві. Вони придатні лише для якогось фейлетона, на злобу дня. А я люблю писати про речі, які через 10-20 років будуть актуальними. А хто їх буде пам`ятати через 5 років?
KP: Раніше ви самі планували піти в політику та стати народним депутатом.
ЛП: Це мій друг Микола Вересень має такі амбіції, але він сам йти в Раду не хоче, тому агітує мене. Але я поки що пручаюся. Боюся, що ми там просто зіп`ємося.
KP: Писати ви почали ще в армії. Що вас там надихнуло?
ЛП: Писати я почав ще в 5 років – написав пасквіль на бабусю з дідусем. Намалював їх там як чортів, це такий був комікс. А в армії почалося із листування з друзями. Армія – це окреме середовище. В мене таке стійке переконання, що звичайній людині там робити нічого, це втрачений час. А от творчій людині там обов`якового треба побувати, тому що армія вчить тому, що не все в житті логічно. Що життя – це абсурд. Підходиш і кажеш: «Таваріщ капітан, так шо ми ето нє так же дєлаем!» А він: «Ти шо мудак, не панімаєш, шо в армії круглоє тащат, квадратноє катят?» О! І тут ти розумієш, що це такий інший спосіб мислення.
KP: А коли ви зрозуміли, що такий жанр може бути цікавим?
ЛП : Я до сих пір цього не зрозумів. Я просто писав, як воно є. Цього, звичайно, недостатньо. Просто записати як люди на базарі матюкаються – нічого тут такого нема. Має бути конструкція. Мене завжди приваблювали різні фактури. Коли щось шершаве і гладке, або чорне і кольорове. Воно на грані завжди іскрить. От в мене зламався унітаз, прийшов сантєхнік, полагодив. Я ставлю йому пляшку, і він починає мені розказувати історію свого життя. І я розумію що цей сантєхнік насправді Одісей. Це іскрить на грані високого і низького. На грані античної високої культури і цього сантєхніка. Мене завжди дратувало, коли люди в літературі і в житті говорили по різному. Я не розумію на фіга тоді така література? Про кого вона? Ми ж знаємо, яке життя насправді, а в книзі діють якісь люди з картону.
KP: Ви є прикладом митця, який вийшов з андеграунду. Чи може андеграунд змінити українську культуру зараз?
ЛП: Зараз можна все, який адеграунд? Андеграунд – це коли щось заборонено. А зараз кожен може взяти пензля в руку і малювати, писати вірші, пхати їх в інтернет, якщо не видають. Повна свобода. Але талановитих людей дуже мало. Це нормально, так і має бути. Українська культура не краща і не гірша за інші. Я б не посипав голову попелом. Є речі, які в нас дуже добрі, наприклад, живопис. Ним в світі дуже мало хто займається і вміє пензлик тримати, а тут це дуже сильно. А є речі, які в нас дуже погані. Наприклад, театр. Його тут майже не існує, це просто лайно. З кіно інша історія – нема грошей. А література на підйомі, пишуть багато. А кількість, як казали Марк і Енгельс, переходить в якість. Колись хтось щось напише.
KP: Який ваш прогноз для країни на найближчі кілька років?
ЛП: В Україні можливо все що завгодно. Україна непередбачувана. Я скільки вже Касандр бачив, і всі помилялись. Але мені здається, що те що є зараз, – це ненадовго. Тому що ці хлопці почали не з того і наламали вже дров. Очевидно, що вони ну вкрай некомпетентні. Треба мати щось в голові і не куплені дипломи. А я нічого в них не бачу, все через сраку робиться. Вони самі себе заганяють в кут, з якого немає виходу.
KP: Вас часто запитували, чи не хотіли б ви очолити міністерство культури, а ви відповідаєте що його просто треба ліквідувати…
ЛП: В селі, де в мене хата в Полтавській області, є клуб, там є бібліотека, а також вони на свята проводять коцерти, співають. І нехай, все це дуже добре. Але яке відношення до цього має міністерство культури і чому податки мають на це витрачатись? Культура існує поза міністерством. [Юрій] Андрухович пише, [Олег] Скрипка грає на баяні, я малюю. І так всі. А що міністерство робить? В багатьох країнах його немає. Міністерство потрібно, тільки якщо в країні є культурна політика і стратегія. От наприклад Франція, яка бореться з Мікі Маусом, Голівудом і агресивно займається промоцією французької культури. А де ви бачили українську культурну політику?
Джерело:
http://www.kyivpost.ua/lifestyle/article/les-podervyanskij-v-ukrayini-mozhlivo-vse-sho-zavgodno.html
(Фото Джозефа Сивенького)
