Лесь Подерв’янський відповів на запитання Бі-Бі-Сі та слухачів в інтерактивній програмі “Добрий вечір з Лондона” 4 березня. Він зокрема сказав, що головна проблема України в тому, що у неї немає і “майже ніколи не було еліти”.
Далі пропонуємо вашій увазі роздруківку фрагментів інтерв’ю:
Слухач Бі-Бі-Сі: Ви часто наголошуєте у своїх інтерв’ю, що ви є саме українським художником, а не письменником. Це вас так дістали журналісти чи дійсно перед вами є актуальна проблема самоідентифікації?
Лесь Подерв’янський: Проблеми для мене ніякої немає: за фахом я художник – це основна моя професія. Я вранці приходжу у майстерню і там працюю. Оскільки Бог ще наділив мене здатністю писати тексти, іноді пишу. Я просто вмію добре писати, хоча ніколи цьому не вчився, але заробляю на життя саме як художник. Щодо популярності, то тут все просто: живопис – це така царина, яка нікому майже не відома і ніхто в ній не розбирається, так воно і має бути.
Справа в тому, що більше ніж 90% всіх людей мислять вербально, тобто словами. І лише невеличкий відсоток людей мислять лінією, кольором, тобто, образно. Саме ці люди є художниками. Між першими і другими велика прірва. Часто-густо художників дратує, коли хтось приходить на виставку і питає: “А що ви хотіли сказати цією роботою?” Більш дебільного питання для художника немає, бо він уже все сказав, але іншою мовою. Але ця мова є тотально незрозумілою, пояснити живопис майже неможливо, слова тут ні до чого. Взагалі до живопису треба ставитися, як до їжі, – її не треба пояснювати, а треба їсти. Тобі або смачно, або ні.
Радянська армія – це театр абсурду
Бі-Бі-Сі: А ваш потяг до абсурду, можливо, пояснюється тим, що ви побували у радянській армії?
Лесь Подерв’янський: Це просто в десятку. Я опинився у радянській армії у 1976 році, якраз взльот совка. Я втік туди, тому що я морочив голови одночасно двом дівчатам, тільки закінчив інститут, мене це все страшно дістало, я втік в армію і сприймав це як сафарі. Я подумав: ось як добре – я буду сидіти на пильному танку з геройським виглядом, а все виявилося повною туфтою. Не було ніякого героїзму, стріляли ми три рази за всю службу.
Дійсність виявилася набагато гіршою і набагато кращою одночасно, тому що замість всього цього прибацаного героїзму я опинився всередині театру абсурду, і це дуже добре вставило мені мізки – в армії ти вчишся тому, що квадратне котять, а кругле – тягнуть, Беккет просто курить на балконі. Після цього в мене було враження, що це дуже добре, що я там побував, тому що звичайній людині там нема що робити – це втрачені роки. А от художнику, письменнику, творчій людині – це необхідно, щоб повернути їй мізки в голові.
Про поранених і хворих
Слухач Бі-Бі-Сі: Ви говорили, що є поранені, а є хворі, якщо людина почуває себе пораненою – то на здоров’я, а якщо хворою – то біда. Як ви думаєте, наша нація все-таки хвора чи поранена, кого більше?
Лесь Подерв’янський: В мене просто був досвід – я лежав у лікарні саме пораненим, серед поранених. І це дійсно так – поранені дуже веселі люди, вони завжди думають про те, як би випити у палаті горілки і кудись втекти. А хворі лежать смирно, як дрова, які чекають на холодну зиму, вони патякають про хвороби. Я думаю, що українці все-таки поранені, в мене є таке відчуття, що вони не хворі.
Бі-Бі-Сі: Відомо, що письменник Василь Шкляр попросив президента Януковича перенести нагородження його Шевченківською премією на час, коли, за його словами, Дмитра Табачника, якого він назвав українофобом, не буде в уряді. Тобто, він не відмовився від самої премії, але хоче її прийняти пізніше. Яка ваша реакція була на таку новину?
Лесь Подерв’янський: Мені здається це наївним: типу погані бояри, хороший цар. Тобто, треба поміняти бояр. Це віра в доброго царя, яка відомо чим закінчиться. Більше нічого я сказати не можу.
Бі-Бі-Сі: Якби ви, скажімо, були на місці Шкляра, і вам би присудили Шевченківську премію. Як би ви вчинили?
Лесь Подерв’янський: Я би взяв її і, можливо, пропив би з друзями, або роздав би бідним…
Бі-Бі-Сі: Як король Літр у вашому творі.
Лесь Подерв’янський: Так, це не такі великі гроші, щоб про них серйозно думати.
Бі-Бі-Сі: Ну 100 тисяч гривень – це можна з багатьма друзями зустрітися…
Лесь Подерв’янський: 10 тисяч доларів – зважаючи на те, що ми живемо у дуже дорогій країні, це все розійшлося б швидко. У мене тим більше – жінка страшна транжира, та і я такий самий – взагалі про гроші не треба думати.
Бі-Бі-Сі: Ви на роботу регулярно не ходите?
Лесь Подерв’янський: Я ходжу у майстерню, до себе на роботу. Але мене туди ніхто не заганяє, в мене немає начальника і ніколи не було, тобто я не служу.
Роблю те, що подобається
Бі-Бі-Сі: Ви працюєте над тим, що вам подобається робити?
Лесь Подерв’янський: Саме так.
Бі-Бі-Сі: Не раз можна почути нарікання від митців старшого покоління, що за ними не доглядає держава, не захищає, не підтримує. Є такі люди, які кажуть, що раніше митцям було краще, тому що можна було прогодуватися виготовленням бюстів Леніна, а зараз хоч ніби і прийшла свобода, творчістю займатися набагато важче, бо важко заробляти копійку. Яка ваша думка?
Лесь Подерв’янський: При совку було дуже добре поганим митцям, які робили Леніна і всю цю туфту. Вони дійсно мали дуже великі гроші і добре жили, а всім митцям справжнім жилося дуже погано через заборони радянської влади. Як відомо, тоді бульдозером розганяли виставки абстракціоністів. Але цікаво, що тоді живописом цікавилися всі, і чим більше було бульдозерів, тим більше було цієї цікавості. Це була абсолютно ненормальна ситуація. Зараз все докорінно змінилося – хорошим митцям добре, поганим митцям погано, і живописом ніхто не цікавиться. Так воно і має бути.
Бі-Бі-Сі: Тобто, ви вважаєте, що підвищена цікавість до творів мистецтва за часів СРСР, ті величезні тиражі літературних журналів була неприродною?
Лесь Подерв’янський: З літературою трохи інша справа, вона є більш доступною – це те, що я так розумно казав про вербальне мислення. А щодо живопису, тут інша справа, він не для всіх, а для дуже-дуже небагатьох. І це є нормально, тому що зі ста людей, можливо, півтори людини щось буде розуміти, або навіть з тисячі.
Хто коли сміється
Бі-Бі-Сі: Питання про ваших фанатів – як ви взагалі з ними спілкуєтесь? Адже їх у вас просто неймовірна кількість, і багато хто знає напам’ять ваші вислови, розмовляє вашими цитатами.
Лесь Подерв’янський: Чесно кажучи, мене це дратує, я люблю розмовляти з людьми, які говорять своїми словами, а не моїми. Зі своїми словами, з дзеркалом, я якось розберусь, більше того, іноді сам собі набридаєш. Тому я просто роблю таку ввічливу пику і намагаюсь кудись здриснути.
Бі-Бі-Сі: Ваші твори відомі у вашій власній начитці, на тлі якої іноді люди гиготять. Цікаво, чи вони сміються в правильних місцях? Чи вам би іноді хотілося, щоб вони сміялися в інших місцях?
Лесь Подерв’янський: Справа в тому, що там взагалі є багато шарів, і різні люди сміються в різних місцях. Але інколи ці криві збігаються, і вони сміються одночасно. Я вважаю, що там є упаковка, а є те, що всередині – хтось прочитує тільки упаковку, а хтось залазить і всередину. Але для цього треба мати культурний бекграунд, щоб в цьому всьому розібратися, а він є не у всіх.
Еліта має бути сама собою
Бі-Бі-Сі: Давайте поговоримо про інтелігенцію та еліту, у журналі “Час.ua”, який вже зараз не виходить, ви колись написали статтю “А де заховалась еліта?” Ви пишете, що еліти немає насправді, а є лише елітні сорти твердої пшениці, бугаї, кабани…. То чи є в Україні еліта, чи виконує вона свою функцію?
Лесь Подерв’янський: Очевидно, що немає. Біда цієї країни, що її майже ніколи не було. Єдина людина, яка щось робила у цій царині, це був Мазепа. Він виховував національну еліту, але це все дуже швидко скінчилося, ми знаємо, чим. Я колись цікавився історією, і можу сказати: так сталося, що еліта була десь до 16 століття і складалася із сімох чи вісьмох князівських родів. Майже всі ці роди були польсько-литовськими, змішані з українцями. Біда в тому, що вони не дали нащадків чоловічого роду, так все і скінчилось. В імперський час вся еліта тікала у Москву та Петербург, те саме було при „совку”, і зараз ми пожинаємо плоди цього.
Бі-Бі-Сі: А яка роль інтелігенції, на вашу думку, у житті країни?
Лесь Подерв’янський: Місце інтелігенції таке саме як просто кожної людини, яка хоче бути сама собою і не більше того. Ти мусиш чинити так, щоб зранку тобі було не противно дивитися у дзеркало, і це не залежить від того, чи ти робітник, чи інтелігент, чи новоспечений дворянин. Я думаю, що всі люди однакові і не треба просто робити речей, за які тобі буде соромно.
Про кунг-фу та суперроман
Слухач Бі-Бі-Сі: Що вам допомагає так по-філософськи ставитися до життя?
Лесь Подерв’янський: Я б не сказав, що я такий вже філософ, це комплімент для мене.
Бі-Бі-Сі: Ви цікавитесь східними єдиноборствами? Ви в п’єсах часто згадуєте східні філософії, це вплинуло на ваш світогляд?
Лесь Подерв’янський: Я не цікавлюсь, я більше 30 років сумлінно займаюся кунг-фу. Це не стільки філософія, скільки практика, тому що філософії можна навчитися з книжок, але всього цього, що називають східною філософією, навчитися з книжок неможливо. Це зовсім інший тип сприйняття, цим треба займатися, і тоді можливо ти щось зрозумієш.
Слухач Бі-Бі-Сі: Чи збираєтесь ви написати великий твір, на кшталт “Тихого Дону”?
Лесь Подерв’янський: Вже багато років я пишу роман, абсолютно без всякого толку, тому що я пишу, потім відкладаю, а потім через місяць переглядаю написане і викидаю у смітник. Такі бувають приступи перфекціонізму.
У смітнику вже дійсно багато, мабуть, назбиралося, але я хочу написати суперроман, а оскільки суперроман не виходить, то я викидаю, знову пишу, знову викидаю, і, власне, мені це подобається.
Що святкують 8 березня?
Бі-Бі-Сі: Скоро 8 березня, жіночий день або день боротьби за жіночі права, в Україні у цей день радше дарують квіти. Але цього року цьому святу виповнюється сто років. Які ваші думки з цього приводу, чи підтримуєте ви ідею рівних прав для жінок?
Лесь Подерв’янський: По-перше, це один із самих страшних свят на землі, по-друге, мені дійсно не зрозуміло, що святкуємо? Якщо статеву приналежність – то тут нема чого святкувати. З приводу того, чи підтримую я рівність жінок з чоловіками, то я в цьому й досі не розібрався. Колись я думав, що жінки такі ж люди, як і ми. Потім, коли я познайомився з ними ближче, я зрозумів, що це не зовсім так, вони не такі як ми. Навіщо їм такі самі права, як у нас, якщо ми абсолютно різні? Те, що треба нам – не треба їм, а те, що треба їм – не треба нам. Очевидно, що наші життєві цілі просто полярні, ми ніколи не домовимося, мені спало на думку, що вся світова історія – це історія боротьби хлопчиків і дівчат, в якій, очевидно, дівчата перемагають із розгромним рахунком. Насправді, ми живемо у світі, який належить жінкам, ми програли цю війну.
Бі-Бі-Сі: В українському уряді немає жодної жінки, і в парламенті їх теж дуже мало, це про щось свідчить?
Лесь Подерв’янський: Справа не в кількості жінок в уряді. Чоловіки в тому ж уряді виконують замовлення жінок. Жінки найняли чоловіків, щоб вони виконували їхні замовлення!
Бі-Бі-Сі: Чи вважаєте ви, що чоловік повинен годувати родину, а жінка сидіти на кухні?
Лесь Подерв’янський: Я колись знаходився у полоні цих хибних уявлень, я пішов навіть служити, півроку я викладав у нашій академії малюнок і живопис, але потім я швидко зрозумів, що я не хочу ходити на роботу, що я для цього не здатен. І більше того, що ці гроші, зароблені за півроку, я можу заробити за тиждень.
Де місце нецензурній лексиці
Бі-Бі-Сі: Ваші твори обурюють тих, хто вважає, що нецензурній лексиці не має бути місця в літературі. Наскільки необхідною є нецензурна лексика як творчий засіб?
Лесь Подерв’янський: Ця лексика існує вже понад 2,5 тисячі років, і пішла вона саме з Подніпров’я. Вона веде свій початок ще від матріархату, там всі ці відомі вислови не мали абсолютно ніякого негативного спрямування. Висловлювання щодо матері – означає тільки одне, що при матріархаті у кожної жінки було багато чоловіків, і хто насправді батько – ніхто не знав, а знали тільки матір. Цей вислів означав: іди сюди, синку, я твій батько, можливо.
А під час патріархату такі вислови стали лайкою. Я думаю, явище має право на існування, якщо воно вже існує понад дві тисячі років. Як казав Енгельс, “объектиная реальность дана нам в ощущениях”. Коли ти читаєш якусь гарну книжку, там все так чемно – це одне, а потім коли потрапляєш на вокзал чи в армію – там зовсім інше.
В моїх п‘єсах люди розмовляють тією мовою, якою вони розмовляють у житті, можливо, вони інколи бувають не дуже інтелігентні, я взагалі в цьому не бачу проблеми. Я ніколи не намагався когось шокувати, вони говорять нормальною українською мовою, суржиком, тією мовою, якою ми говоримо кожен день.
Бі-Бі-Сі: Є така думка, що суржик – це також погана річ. Українські мовознавці іноді розглядають ці явища у моральних категоріях, іноді намагаються навішати ярлик на ці явища з точки зору духовності. Чи потрібно це робити, оцінювати?
Лесь Подерв’янський: Це означає, що Україна ще не є досить цивілізованою країною. Тому що проблеми, які у нас існують, в Англії чи Америці взагалі не є проблемою. Кожна культурна людина знає, що таке італійська мова. Це насправді флорентійський діалект, він став мовою, тому що Данте був із Флоренції, от і все. Якби якийсь письменник рівня Данте написав би суржиком, то суржик і був українською мовою. Якби це написав геній з галицьких теренів, то галицька стала б українською мовою.
Download 24MB mp3 (right click & “save target as”)
Джерело: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2011/03/110306_podervyanskyy_int_ob.shtml
